ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ТОБІ, СИНОЧКУ… Тільки для мами, досі син живий. Вона щодня біля вікна чекає. Для неї завжди живим буде Андрій, а пам’ять в дні щасливі повертає.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ТОБІ, СИНОЧКУ…
Пирогів мені матусю напечіть, з маком, вишнями й поставте
на віконце. Бо душа моя додому прилетить, як піде за обрій спати сонце.
Повернусь до вас із небуття.
– Яка ж ти, матусю, сива стала! Виростила сина для життя, молодим війна мене забрала.
Не питайте, як усе було.
Я нічого вже не пам’ятаю. Раптом, біля серця запекло. Встиг сказати :
– Мамо, я вмираю!…
Тільки для мами, досі син живий. Вона щодня біля вікна чекає.
Для неї завжди живим буде Андрій, а пам’ять в дні щасливі повертає.
Здадаю все: як ти у світ прийшов. Твій перший зубчик, твої перші кроки. Як в перший клас ти з гордістю ішов і як старанно готував уроки.
Допитливим ріс. Всім допомагав. Хотів про все і всіх на світі знати.
В три роки усі літери вже знав, навчився рано сам книжки читати.
Веселим був. Багато друзів мав. Історію любив, хотів все знати.
Бувало, що часом бешкетував. І як усі, м
Роки минали, син дорослим став. Стрункий, високий і такий вродливий. Багато мрій, себе в житті шукав, а ми хотіли, щоб він був щасливий.
Не лінувався. Завжди працював. Був там, де можна було заробити.
Важко було, та камінь шліфував. Життя його навчило все робити.
Мріяв про щастя і свою сім’ю. Дружину вірну тіток хотів мати. Та не побачив донечку свою,
Сашуня народилася без тата
Зустріти старість я хотіла з ним. Андрій єдина був мені дитина.
Не повернувся він з війни живим, вона забрала назавжди у
мене сина…
Почув, що ворог з танками прийшов. Він не чекав повістку з військомату. Сам, перший син до них пішов, травму ноги вирішив приховати.
Молилися за тебе і чекали. Дзвонив додому ” Добре все” казав. А ми в молитвах Господа благали, щоб від біди тебе оберігав.
Та страшна звістка не минула нас . Журба і біль разом зайшли до хати. “Андрія вбили!”
Зупинився час. Хотілося на цілий світ кричати!
Село Довгеньке, назва ця болить! Не зрозуміти це ніколи і нікому. Душа Андрія Ангелом летить, а тіло його вже везуть додому.
Не вірили, що в домовині ти! Твої холодні цілувала руки.
– Ти ж обіцяв живим до нас прийти! Болюче усвідомлення розлуки.
Для мене ніби зупинився час. Як страшно, коли в домовині діти!
– Очі відкрий і подивись на нас. Тобі до Бога
рано ще летіти!!!..
І несли побратими на руках. Оту страшну і чорну домовину.
Лишилася могила у квітках. Як рано ти цей
світ і нас покинув.
В храмі свічки
‘За Упокій” палають”.
А серці болю і жалю багато. Кажуть, що Герої не вмирають.
Чому ж тоді на небі
їх багато?!
Ти білим Ангелом лети у нашу хату. Буде про що з тобою говорити.
Про тебе буду завжди пам’ятати й носити на твою могилу квіти
автор Соломія Українець

1 283
Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Добавить комментарий

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: